Коли я вперше почув цифру — 24 мільйони гривень на ремонт однієї гімназії в невеликому місті — я подумав, що це кошторис на кілька шкіл одразу. Виявилося, ні. Одна будівля. І саме ця цифра тепер лежить у матеріалах справи, яку ведуть правоохоронці щодо керівника місцевого управління освіти Білогури.
Розберімо, звідки взялися гроші й чому вони стали предметом суперечки.
Йдеться про відбудову гімназії після пошкоджень. За документами, які фігурують у справі, підрядник отримав договір на капітальний ремонт, а кошторис формувався на основі цін, які помітно відрізнялися від ринкових. Я не юрист і не слідчий, тому не беруся оцінювати чиюсь вину заздалегідь. Але як людина, яка роками рахує матеріали й роботи, бачу різницю між тим, що пишуть у кошторисі, і тим, за скільки це реально купується.
Ось простий приклад, зрозумілий кожному. У кошторисі закладають, скажімо, утеплення фасаду за ціною, яка на третину вища за середню по регіону. Помножте цю різницю на площу гімназії — і вийде сума, за яку можна було б відремонтувати ще один поверх або замінити всі вікна. Такі «дрібниці» в кошторисі зазвичай не помітні на перший погляд, але саме вони набігають у мільйони.
Щоб було зрозуміло, наскільки це багато: 24 мільйони на одну гімназію — це приблизно вартість капітального ремонту трьох-чотирьох шкіл середнього розміру в обласному центрі. Або, скажімо, повна заміна покрівлі й системи опалення у десятку дитячих садків. Одна будівля проти десяти — різниця відчутна навіть без калькулятора.
Тепер про хронологію. Спершу — сам ремонт і підписані акти виконаних робіт. Далі — публікація договору й кошторису, після якої з’явилися питання в журналістів і громадських активістів. Потім — звернення до правоохоронців і відкриття провадження. І ось тепер — підготовче засідання у справі Білогури.
Що це за засідання і чому воно важливе? Підготовче засідання — це не розгляд по суті. Суддя ще не вирішує, винна людина чи ні. На цьому етапі з’ясовують коло учасників, перевіряють, чи всі матеріали зібрані, чи немає перешкод для руху справи далі. Іноді тут закривають провадження, іноді — повертають обвинувальний акт, іноді — призначають дату основного розгляду.
Для громади це означає просту річ: справа не «розсипалася» і не «зависла». Вона рухається до стадії, де почнуть викликати свідків, досліджувати документи й рахувати реальні суми. Це найдовша й найнудніша частина процесу — і саме в ній стає видно, скільки насправді переплатили.
Тепер головне — хто платить. Місцевий бюджет — це не абстрактні «гроші держави». Це податки людей, які живуть у громаді. Кожна переплачена гривня в кошторисі — це гривня, яку не витратили на щось інше: на шкільні автобуси, харчування, ремонт дахів в інших закладах. І коли сума сягає мільйонів, це вже не «похибка в розрахунках», а питання, на що могли піти ці кошти.
Мій власний висновок після таких історій завжди один: найкращий захист від завищених кошторисів — це відкритість на етапі, коли документи ще можна змінити, а не коли ремонт уже завершено й акти підписані. Публічний кошторис, порівняння з ринковими цінами, незалежний технагляд — усе це коштує значно дешевше, ніж потім роками ходити по судах. А підготовче засідання у справі Білогури — нагадування, що ціна цієї необачності лягає на плечі звичайних платників податків.
